Володимир Севастьянов: "Ми по Ужгороду не зробили жодного гарматного пострілу, зберегли місто у всій його красі"

— Бої під Ужгородом тривали 27 днів. Місто декілька разів переходило від німців до нас, і навпаки. Звісно, гарматами ми могли «розбити» його і піти далі, але отримали чіткий наказ: будь-що зберегти місто. Можу з чистою совістю сказати: ми по Ужгороду не зробили жодного гарматного пострілу, зберегли місто у всій його красі.

Воювати доводилося передусім піхоті. Людей у тих боях загинуло багато. Інколи здавалося, що німець ось-ось піде, але фашисти чіплялися за кожну вулицю, кожен будинок. Навіть коли ми вже йшли містом, час від часу лунав постріл, і бойові побратими падали просто поруч. Ужгород тоді не справив на мене особливого враження: не було часу особливо роздивлятися, треба було вберегти техніку та й самому не потрапити під кулю. Тож ми пройшли містом не зупиняючись і відразу пішли далі, на Словаччину. Полюбив я цей край уже згодом, після війни, коли оселився в Ужгороді.

Ми воювали у складі 4-го Українського фронту, на долю якого припало найбільше труднощів — з-поміж іншого ще й долання гірської, степової, лісної місцевості. Командуючим у нас був генерал Петров, а замполітом Леонід Брежнєв.

Володимир Севастьянов — росіянин. Народився 1926 року

у містечку Панфілово Волгоградської (тоді — Сталінград-ської) області. Пережив голод 33-го року, через який закінчив лише шість класів. До армії призвали 1943 року, в розпал війни. Потра-

пив до 195-го артилерійського полку, який брав участь в боях за Керченський пролив, воював на Малій землі. Разом із ним Володимир Петрович визволяв Прикарпаття, Закарпаття,

Словаччину, Чехію, Польщу, частину Румунії. Сам полк був резервним, курсував по різних територіях. З ним Володимир Севастьянов дійшов до німецького міста Штемберг, де його зустріла звістка про закінчення війни.

Після цього полк був перекинутий в Ужгород, де його розформували. Володимир Петрович служив тут ще п’ять років, а потім демобілізувався.

— Я став перед вибором: що робити далі? Їхати додому? Але там у мене не залишилося нікого. Ще в війну отримав звідти листа, що мого дядька по-звірячому стратили німці. Спочатку познущалися — вирізали на тілі зірочки, а потім убили. Та я й сам не хотів їхати додому — надто болючими були спогади. Саме в той час познайомився з місцевою дівчиною, одружився і залишився в Ужгороді, як видно, вже назавжди.

Володимир недовго обирав собі спеціальність, бо добре водив машину. Тож і пішов працювати водієм у вантажний парк одного з ужгородських автопідприємств, де пропрацював до пенсії.

— Я не сидів на місці, часто їздив у відрядження. Працював на цілині, від чого залишилися незабутні спогади. Побував у багатьох містах Радянського Союзу, мав чимало зустрічей. Гадаю, в мене було дуже цікаве життя. Уже в досить солідному віці надумав учитися. Закінчив Стрийське училище автомобільних шляхів.

У шлюбі Володимир Петрович прожив з дружиною щасливо чимало років. Нині її вже немає, але душу втішають четверо дітей та шестеро онуків. Усі діти — двоє хлопців та двоє дівчат — уже дорослі, твердо стоять на власних ногах.

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати